Під час активної фази нашої Програми допомоги українським переселенцям (UDAP) ми познайомилися з великою кількістю українців, виснажених безглуздою жахливою війною. У кожного з них – своя унікальна історія розлуки з домом; кожного переповнювало нестерпне бажання вижити та знову віднайти спокій, новий дім і навіть сенс життя.
Ми вдячні нашим донорам та спонсорам, завдяки яким ми змогли допомогти сотням родин оселитися в затишних містах Британської Колумбії. Ми вдячні кожній українській родині, яка довірилася нам і стала учасником UDAP. І ми завжди щиро раді отримувати хороші новини від них.
Бела написала нам листа із закликом допомогти, коли вона була на 27 тижні вагітності. Вона, її дружина Оксана та їхні чарівні двійнята Симона та Алекс перебували тоді в Берліні. Вони покинули Київ 24 лютого, щойно пролунали звуки ворожих ракет.
“У минулому у мене було кілька епізодів епілепсії, – розповідає Бела, – я багато років перебувала в ремісії, тому не могла допустити повторення нападів, оскільки наслідки могли бути катастрофічними. Коли я відчула наближення нападу, то зрозуміла, що цей страх мені не під силу. Крім того, страх за дітей був дужчим. Тваринний інстинкт змушує хутко рухатися вперед і тікати від небезпеки.
Три дні ми провели в авто, утікаючи «від сірих вовків», як ми пояснили дітям. Вони торкалися мого живота, перевіряючи, чи справді я вагітна. Тоді моє тіло дуже набрякло від довгої виснажливої подорожі, і єдиною моєю мрією було вмитися й лягти спати”.
Бела з родиною таки дісталася до кордону, пару днів перевели подих у Польщі та вирушили до Берліна, де знайшла тимчасовий притулок. Хоча вони й отримали дах над головою в безпечній країні, спогади про війну дихали їм у потилицю.
“Ми перелякано присідали від різких звуків сміттєвоза та звуків вертольотів”, – згадує Бела.
До того ж їх тимчасовий притулок знаходився в російськомовному районі Берліна. Для українців російська мова зазвичай є болючим тригером.
Незабаром Бела отримала повідомлення від колеги з минулої роботи, що та чекає їх у Мельбурні (Австралія), але родина тоді ще сподівалася на повернення додому, в Україну.
“Я планувала народжувати в Києві, і Берлін здався ідеальним місцем: недалеко від Києва, наші друзі поряд, ми знаємо це місто, я знаю німецьку мову. Треба було просто трохи почекати… кілька днів, чи тиждень…
Через місяць ми зрозуміли, що війна затягується і повертатися з маленькими дітьми та новонародженим дитям (або народжувати в Києві) буде важко. До всього, усі навколо почали говорити про загрозу ядерної атаки. Навіть на дитячому майданчику всі розмови були лише про політику. Було нестерпно жити в страху. Я втратила апетит, кілька днів я плакала і більше нічого не могла робити. Попри ніжну турботу наших друзів у Берліні, яка проявлялася від пошуку дитячого садка для наших дітей, до просто обіймів, цього було недостатньо”.
Консульство в Берліні відмовило в реєстрації майбутньої дитини Бели як громадянки України, оскільки в Україні не визнаються одностатеві шлюби. Тож пара вирішила рухатися далі.
“Я ще могла літати в літаку (більшість авіакомпаній обмежують подорожі на пізніх термінах вагітності). Ми рахували дні. Запрошення моєї колеги в Мельбурн залишалося актуальним. До речі, моя дружина — громадянка України. Мабуть, тому вона так швидко отримала візу в Астралію. У той час, як я чекала, чекала, чекала. Мабуть, причина в моєму громадянстві, воно російське. Я отримала його коли моя мама втекла в 1994 році від війни в Грузії до Росії, де жив тоді її брат. Десять років мого життя минули в Тбілісі (Грузія), 11 років в Росії і 16 років – в моєму улюбленому Києві. Я вважаю Київ своїм рідним містом, там народилися мої діти, там я побудувала свою кар’єру і успішний бізнес, там же зустріла Оксану і створила нашу родину”.
Бела чекала на австралійську візу два місяці. За цей час пара також отримала канадську візу. Саме тоді вони звернулися до нашої організації по допомогу.
“З моменту, коли ми вирішили вирушити до Канади, все відбулося дуже швидко. Ми знайшли друзів наших друзів у Ванкувері, які запропонували допомогу. Вони знайшли для нас хостів, абсолютно святих людей. Потім ми дізналися про Maple Hope Foundation. Світлана Комінко (ред. – CEO MHF) сконтактувала нас з Романом, який допоміг з купівлею квитків до Канади. Дорога до Канади була легкою і зайняла всього тиждень. Світлана допомогла нам облаштувати орендовану квартиру, знайшла добрих людей, які оплатили перший місяць childcare для наших двійнят. Ми обожнюємо Канаду за її людей, відкритість і відчуття безпеки, яке поволі повертається до нас (якщо не читати новини про Україну)”.
Бела народила доньку 1 серпня, вже перебуваючи у Ванкувері.
“Наша донечка Ніка (як богиня Перемоги) Стефані (на честь людини, котра дала нам притулок) стала громадянкою Канади за народженням. Ми раді, що наша дівчинка народилася в Канаді і змогла уникнути мого російського громадянства. Однак, на жаль, Українське консульство вже в Канаді знову відмовило нам надати українське громадянство нашій донці”.
Бела засмучена таким рішенням і вважає, що визнання одностатевих шлюбів в Україні є важливим проявом толерантності та наближення України до цивілізованого демократичного світу.
Ми сподіваємося, що в майбутньому одностатеві шлюби будуть легалізовані, тож люди зможуть піклуватися одне про одного.